?

Log in

No account? Create an account

іфд

21

НОТАТКА НА СТОРІНЦІ ЗОШИТА У КЛІТИНКУ, ЗНАЙДЕНА У КИШЕНІ ДЖИНСІВ МЕКСИКАНЦЯ АНТОНІО ТРАБАХАРО, 34 РОКИ, ПУШЕРА ТРАВИ У НЬЮ-ЙОРКУ

*авторизований переклад з англійської

йду собі нікого не трогаю рухаю стегнами в голові приємно і кайфово, будинки навколо залиті сонцем а я залитий потом, уже догнався сьогодні, в кармані пяточка тішить і гріє, як золото монтесуми, попуски дома в холодильнику, купив учора собі сосисок якихось грильованих, курки кусок, шоколадка якась (мені Роза лишила каже на, а то будеш дуть, і нічим буде тоді попускатися, а дуть без попусків - це хоч і тренує силу волі, але аж ніяк не гедоністично за своєю суттю).

але шо сталося сьогодні: йду собі нікого не трогаю рухаю стегнами в голові приємно і кайфово, будинки навколо залиті сонцем а я залитий потом, уже догнався сьогодні, в кармані пяточка
стоп я це вже писав але хай буде
і тут підходить якийсь штемп. зразу видно: не наш. сов"єт, скоріш за все. це тільки у них такі кам"яні улесливі морди. так наче на кусок граніта вилили олію.

кучерявий, кстаті. і губастенький. з кейсом чорним, у піджаку, хоча сонце дайбоже смалить аби не згоріла морда. а він у піджаку. ці сов"єти на картинках такі і є: зовсім не такі, як ми. руки, ноги, голова, все на місці, але ну зовсім не такі. може їх там труять? цей їхній Крушев. Чи Бжезнев. прізвища ще. у мене нормальне, трабахаро, від трабаха робота а я чим займаюся трабахою і займаюся. а в нього яке може теж крушев якийсь чи взагалі тщбщов. як із такими прізвищами жити нормально бог його зна

підбігає до мене і каже щось своєю тарабарською ніхера не ясно що каже
а потім перейшов ніби на англійську де він її тільки вивчив одне слово чи десять там у них у бомбосховищах може висить такий листок десять слів якщо нападуть американці а у нас у бомбосховищах десять слів якщо росіяни так і живем

хей кричить мен ай вонт грасс. тихо ти показую я чувак у нас тут не ямайка загребуть і кришка буде тобі тоді грас і марді грас все буде у джейл чи у прізон там як повезе а ти ще й іноземець ну він нічо не дупляє грасс кричить ай вонт грасс

я його відвів убік там знаю є лавочка така серед ялин
ок показую грасс мані? пей мані!
і тут
ох
я мало не йобнувся
він дістає пучок баксів і дає мені дві сотні.
і йде геть. даже біжить, і піджак лопотить у нього на спині так ніби
той їхній крушев чи бжезнев говорить англійською
але нічорта не ясно
нічорта
вітер усе розніс
пустун вітер.

іфд

20

ПРОДОВЖЕННЯ ЩОДЕННИКА ІВАНА ФЕДОРОВИЧА ДРАЧА

(дві сторінки вирвано, але не повністю, на полишених клаптях можна прочитати слова

трав
наре
взя
і коли
йобб
пишу ві
круте
не було ще нік
хай всруть
але що ж роб
гнидівств
кагебі
все одно не скаж
в сра
.

(на третій сторінці починається зв"язний текст)

7.10.
Перші вірші після трави - одкровення. Йоанн Богослов жив на Патмосі, а на Патмосі, як на кожному нормальному Патмосі, мала би бути трава. І як кожен нормальний апокаліпсис, апокаліпсис на Патмосі не міг би відбутися без трави.
У мене вчора був прекрасний. Нарешті дістав. Ура. Це вивільнення. Вітмен щось знав. Мені дали переклад. Тепер я можу собі уявити, як почуватися вільним. Думки про ковбасу й рибу приходять потім, пізніше, згодом, неспішно, неквапно, тихцем, нишком, напівпомітно, обережно і легко. Спершу настає приємна відвага й заціпеніння: подив перед цим світом, бажання все змінити, за яким крадеться наскрізна лінь: лежи, не йди, відчуй, будь, нишкни, сховайся. Ідеальна зброя комунізму. Вільнодумство? У мене не було. Потім настали вірші. Мозок як масло. Вірші як ножі. Де хліб для цього масла? Куди забрали хліб? Усе бажання їсти після трави виникає через нестачу хліба, на який треба мастити масло мозку.
Ностальгія: цілковито відсутня. Спогад 1: дитинство, я кажу мамі, що буду писати вірші. Мама каже: йти паси корів. Усе як у нудних книжках про спротив мас митцеві. Зрілість: будеш інструктором у МТС. Розказувати трактористам про Вождя. Їм нудно, мені нудно, всім нудно, а вождеві ні, бо мертвий. Мертві сорому не мають, весь сором у живих. Лихварі сорому. Позичте сорому і в Сірка очей. У вас давно не червоніли щоки? Тільки сором врятує вас! Тут усе можна. Тут капіталізм. У нас би сором не продавали, його або роздаватимуть безкоштовно, або на нього можна обміняти трудодні. Труподні і траводні. Три трудодні на один траводень: як вам обмін? Дзень! Дзвінок у дверях розбуркано: прийшли до вас, дядьку, маєте трудодні? Маю хрестики. Хрестики на траву: який вигідний курс! у вас забрали всі хрестики військові комуністи? Маєте шанс надолужити: щодня по хрестику! Тільки у нас! Есесер: держава вічних хрестиків! Раніше він висів у вас на грудях, тепер він на папері! Гроші? Які гроші? У вашого Бога були гроші? От і у вас не буде. Ви ж молитеся, звіздити дітей не хочете, таємно ходите святити паски, от маєте!
Позич очей, Сірко! Гав! Каже Сірко, а в самого - страх - як же я буду без очей? Пітьма! Спокійно, кажу, Сірко: щойно ти позичиш очі мені, до тебе буде приставлено дві пари пильніших, але не твоїх. Два стережуть сліпого собаку, який позичив свої очі присоромленому, але не червоному, досі не червоному. Вони захочуть колись позичити в тебе очей, але ти вже сліпий. Сліпі собаки непотрібні для фольклору: спрацьований товар.

іван федорович

19

ПРОДОВЖЕННЯ ЩОДЕННИКА ІВАНА ФЕДОРОВИЧА ДРАЧА ("АМЕРИКАНСЬКИЙ" ПЕРІОД)

12.12

it takes two to tango
it takes several millions to GULAG
сам придумав.
here i is safe at last. or at least. Всі питання до граматики. Купа питань і всі не такі, як були вдома. Вже нема поряд цих усіх. Мамелюків. Спілчан. Горішнього ярусу радянської спільноти митців. Пиворізів із синіми носами, уткнутими в столи. Їхніх товстих дружочків. Поети. Дурні! Хіба не бачите, що дурниці все це? Тепер я сам собі митець. сам. так і знайте. так і запишіть. Всіх ненавиджу, всіх, хто там лишився. Огидні остолопи. Нарешті вирвався. Ніхто це не читатиме, мені Рудий сказав. Ніхто не читатиме. Можу писати все, що захочу. Проти кого хочу. Потім порву. А як не порву, то все одно мені нічого не буде. One fist of iron, the other is steel. And if the right won't get you, then the left one will. Хороші слова, мені тут переклали. Мовляв, у мене два кулаки, а у вас дві дурні довбні, й ховайтеся, кришеники, бо буде юшка текти. Десь так.

14. 12

Гітару, до речі, почав опановувати. Поки слабко дається, але мені ще тут вікувати довго. Скільки - не сказали. Поки не ввіллюся. А я навмисне буду повільно вливатися. А потім, коли приїду, нічого нікому. Ані пари з уст. І далі дурачком прикидатимуся. Треба буде тільки багато не пити. А там хоч трава не рости. Таран, Терен, Загребельний - а у мене дім панельний! О як я вмію. А як на гітарці почну, всі дівчата мої будуть. Тільки я їм про Америку - ані слова. Хіба вже як срібне весілля будемо грати, аж тоді. Й то. Якщо розумна сильно буде, й серце крепке - хай живе собі без зайвих знань.

15.12

А вірші писати поки не виходить, але це, мабуть, на краще. Я тут поки як горобчик із гнізда. Вчора якогось лунатика на вулиці стрів. Щось казав "гей мен, вудубуду дудувуду кокейн". Що воно той кокейн? От же! Писав, і зрозумів, що кокейн - це кокаїн! Нарешті мені доля випробування совала в мої ручки красиві, а я, бевзь, не допетрав! І де його тепер шукати, того лунатика? Не будеш же надвір бігти й кокаїн питати? Тут у них кокаїн не валяється. А негри валяються.

19.12

Нібито щось намітилося з музикою й наркотиками. Тшш, щоб не зурочити.

іван федорович драч

18

ПРОДОВЖЕННЯ ЩОДЕННИКА ІВАНА ФЕДОРОВИЧА ДРАЧА

25.06
Мене дедалі більше починають хвилювати дріб"язкові речі. Наприклад, звідки у мене вдома светр Бориса Олійника. Він ніколи не бував у мене вдома, прибираю я тут часто, бо люблю чистоту, а светр якось затесався. Причому - за диваном. Добре, що не спідня білизна, бо тоді треба було б припустити, що Борис Олійник у мене вдома спав. Міг би щось украсти.

27. 06
Мрію про сонмища довготелесих струнких білявок, які нестимуть мені до ліжка грона винограду, ікру у вазочці й прохолодне біле вино. Але хто я такий, щоб про це мріяти?

Я зробив недостатньо доносів
щоби ранки почать із вина
а до нирок крадеться осінь
та й під пахвами вже сивина

Самовикривальний вірш. Колись знайдуть і понавидумують хтозна-чого. Повірять, що й справді сивина. Дзуськи! Я молодий, як степове лоша!

30.06
І про доноси, до речі. У мене їх не так багато було, щоб каятися. Я вірші хороші пишу. Модерністські, якщо чесно. Стараюся. Зі шкіри пнуся. Кучерики мої рідшають, а я все рук не покладаю. Поїду в Америку - може, там мене взагалі уб"ють. Кому там цікаво - доноси, модернізм? Знову самовикривальне: в імперію зла посилають козла.

1.07
А як там притлумити своє ніжне і лагідне єство, серед звірів і кубел пороку? Чи брати наркотики, якщо даватимуть? А раптом я "під кейфом" щось не те скажу? Хоча Рудий, пригадую, обіцяв жодних санкцій не застосовувати. Спілчанські недоколихані мемелі сказяться від заздрощів. А я їм - нате! гітарка! пісні! Моррісон!
(до речі, досі не знаю, хто такий Моррісон. А програвач і платівку принесли. Завтра послухаю.

2. 07
Вчора таки добрався до Моррісона. Ну й голосина! Кричить, реве, стогне, завиває! Є, правда, одна лагідна пісня там. Щось таке: тейкме гейвей тейкметю потюгал тейкме тюспей. Про що? Не знаю. Думатиму, що про маму й про кохання.

іван федорович драч

11

Загалом Івана Федоровича доля рідко заганяла на слизьке, а життя майже ніколи не водило в безвісті. Він наперед знав: прийшов - сиди, не бий ноги. Дали їсти - їж. Не дали - проси, може, дадуть, а як не дадуть, то скупердяї й нерозторопні бевзі. З такими справ ніяких Іван Федорович не мав. "На покуті молодець, а на столі холодець", - казав ще малому Іванкові дід. Нема холодцю - дай по лицю, - додав, визрівши, Іван Федорович. По лицю так нікому дати й не довелося, бо, слава Богу (й партії), холодець був завжди. Так і жилося.
Як послали його в Америку, він віз із собою чітку думку: тут мені дадуть їсти й, може, заспівають. Не може бути, щоб не заспівали. З ким же ми тоді боремося вже скільки років? В аеропорту вийшов, бачить - сіденький такий стоїть дідусик, гарно вдягнутий, сигарету смалить, в очах бісики. Ви Драч Іван Федорович - питає. Я, каже Іван Федорович, а ви мені їсти дасте? Це ви мене зустрічаєте?
Ні, відповів дідусик, я не зустрічаю. Я піджидав вас давно. У нас, розумієте, зустріч сьогодні за планом. Іггі Поп відмовився. Треба кимось затулити лакуну.
- Стривайте, - не зрозумів Іван Федорович. - У вас - це у кого? (хто такий Поп, він теж не второпав, але питати побоявся. З попами треба на відстані. Попи не вбережуть від лупи - казала бабця колись.)
- У нас, - поважно мовив дідусик, - це у підпільному товаристві українців Америки. Ми тут без совєтського союзу живемо, не знаємо, як там наші брати, і для американців зустрічі влаштовуємо. Хай, іродові душі, дізнаються, що й на нашій землі соняхи цвітуть і люди живуть, а не лише бездушні палії війни. Перекладати я вам буду, а що розказувати - якось вирішите. Ходім.

Їхали довго. Під землею, тоді над землею, тоді у якийсь лаз через паркан, потім через вікно в інше вікно, а тоді ще через три пороги. Як у пекло, подумав Іван Федорович. Цікаво, мене тут поб"ють?
Зайшли в закапелок, а там нестругані лавки й купа людей. З повстю у вухах, із сережками, в сорочках, лисі, без окулярів і в окулярах, один без ноги, в одного шрам на вилиці, одна жінка в хустці, а три взагалі в гидомирних куцих штанятах. І всі між собою по-своєму. Балам-балам, шушушушу, вут йу енікудібаді. Щось таке.
Ну, той дідусик почав українською говорити, що, мовляв, до нас приїхала людина з катівні народів, але подивіться на неї, у неї пожар у віччу і серце туркоче, як горлиця перед цівкою рушниці, тож не погребуйте, а послухайте. А тоді ще англійською щось, але того Іван Федорович уже не второпав. Вийшов на трибуну (звик уже до цього, жижки не трусилися, спокійненько так водиці сьорбнув і почав).
Я, каже, Драч Іван Федорович, пишу вірші як на серці ляже, в душі в мене запал молодого лошати, а лежати люблю більш, ніж стояти. Віршами публіка зацікавилася. Дідусик переклав - хочуть, щоб прочитав Іван Федорович найкращого свого вірша. Довго думав Іван Федорович. Який же тут найкращий? Крила? Про цибулю? Про Ван Гога? Про відро? Аж потом весь укрився. сьорбнув ще води. І далі думає. Аж тут двері раптом - рррип! - і рудоголовий хтось заходить.
- Драч? - питає різко.
А всі так заметушились, захвилювались, кричать - Кагебе! Кагебе! Ховайсь!
А цей рудий - Драч? Я вам ковбаси приніс! Ходімте!
Іван Федорович почув про ковбасу, зрадів невимовно. Ну, думає, а ці переб"ються. Де б нагодували, мантелепи, то й вірша згадав би. А в рудого з портфеля напівкільце визирає і аж ніздрі лоскоче. Допив Іван Федорович воду, вклонився тим, хто не втік, а дідусику так каже:

- Ви, каже, бевзі неотесані. Холодцю треба людям. І квасу. Недарма до вас той Поп не приїхав. Дурний був би, якби приїхав. У вас тут здохнути можна з голоду.
І пішов.

12

забув вам розказати, як Івана Федоровича Драча перед мандрівкою до незнаної Америки викликали. Якось зранку встає він, дивиться на сонечко у вікно і бачить: хмарка його затулила. Отакої - подумав Іван Федорович. Значить, жди біди. Хоча звідки тут ждати - не збагну: я ж красивий і пухкенький, з рота в мене пахне приємно (ну, часом, правда, ковбасою, але то таке - який селянський син не любить ковбаси, як казала йому мати), і топчу я ряст уже не перший рік. Аж тут, не встиг причесатися й сире яйце випити, - у двері дзвонять. Кого ж це лиха година принесла?
Так і є. Кагебісти. Здрастуйте, кажуть, Іване Федоровичу, так і так, треба поговорити, можна ми пройдемо? - і, навіть не чекаючи дозволу, проходять. От хами, подумав Іван Федорович, - пруться як у сарай. Ще й чаєм їх пої.
А один руденький із них сів, повертається до Івана Федоровича і чітко каже:
- Ви, Іване Федоровичу, певно, подумали зараз: от хами, пруться, мовляв, як у сарай, ще й чаєм їх пої? Так от, дорогесенький ви наш, недопечена булочко у згаслій печі Вкраїни, зараз я вам зроблю пропозицію, від якої ви не зможете відмовитися. Це не ікра, не риба й не ковбаса, а тим паче - не нова квартира у Роліті, як ви могли подумати. По-перше, рибами й ковбасами ми не розпоряджаємося, на це є своє відомство, яке вами поки не цікавиться, бо їсте ви хоч і багато, але акуратно. По-друге, всі квартири в Роліті зайняті давно й надовго. Тому пропозиція моя буде стосуватися, - руденький витягнув із кишені красивий порсигар і дістав сигарету, яку тут-таки почав нахабно курити, - буде стосуватися речей інакших, проте не менш спокусливих. Бо спокуса, - тут рудий відпив води, а другий, чорнявий, дістав з кишені колоду гральних карт, - це те, що нам, кагебістам, личить досліджувати. У нас є дивні і рідкісні годинники, і годинники, які йдуть у зворотньому напрямку, і вічні, і є у нас камери омани почуттів, де трапляються всілякі дива, і камери фіглярства, й удаваних видінь, і мороків, і спокус, - протяжно, ніби співаючи або когось повторюючи, закінчив кагебіст і загасив недопалка. - Такі, Іване Федоровичу, багатства будинку на Володимирській вулиці.
Іван Федорович тільки очима заблимав. Треба ж, які метиковані кагебісти! Щось розказують, карти у них є, і сигарети дорогі є. А що хочуть - не кажуть.
Ми, продовжив рудий, прийшли до вас, щоб запропонувати одну цікаву річ. Ви в Америку хочете?
Як обухом по голові, подумав Іван Федорович.
- Бачу, що хочете. Саме тому радимо (я наголошую - не наказуємо, бо речі, яких стосується порада, наказам непідвладні, як непідвладні наказам місячні фази чи морські приливи) - радимо вам виконати одне наше прохання.
- Яке прохання?
- Прохання делікатне й витончене, ніби мережива на шибах зимової Ухти, Іване Федоровичу. Тому радимо (я наголошую: радимо, - знову повторив рудий) - нікому не пасталакати про нашу розмову. Ви їдете в Америку й пірнаєте у хвилі спокус. Які вони вам трапляться - не знаю, не мені судити. Але пірнаєте. Активно й надовго. Бажано, щоб спокуси не обмежувалися ковбасою. Бо нецікаво буде. Живете там три місяці. Пишете. Набираєтесь метафор. Головне - відчути повноту життя. А потім, - закінчуючи, підсів упритул рудий, - ми з вас зробимо нашого бітника. Нашого Моррісона, сказати б. Ну, це якщо вдасться вам відчути повноту. Приватний Моррісон, чим погано? Може, і гітару освоїте. Хто такий Моррісон, запитаєте у американців. Будете нам співати й читати красиві вірші, а то, знаєте, так заїбали ці шістдесятницькі остолопи. Поле, річка, Україна, народництво. Аж саджати нудно, - закінчив рудий свою тираду і разом із чорнявим пішов до виходу.
- Акваланг для пірнання у спокуси заберете на Володимирській. Прощай, мой маленький зуав, - мовив рудий, і за обома захряснулися двері.
Влип, - подумав Іван Федорович. - Точно влип.

13

ЩОДЕННИК ІВАНА ФЕДОРОВИЧА ДРАЧА, ЗНАЙДЕНИЙ ПІД СТОЛОМ ДМИТРА ВАСИЛЬОВИЧА ПАВЛИЧКА КОЛИ ТОГО НЕ БУЛО НА МІСЦІ (уривок перший)

18.04

Учора приходили кагебісти. Один рудий, інший чорний. Для кого я це все пишу - загадка. Один почав курити в кімнаті. Мурло репане. Соромно собі зізнатися, але жижки зразу затрусилися. Думаю, хами прийшли, а я такий пухкенький (закреслено) сонний ще, боронитися не можу. Отак, мабуть, на допити забирають. Зайшли, сіли, чорний карти дістав. Були в мене такі карти, гарні, з жінками, знайшов під "Енеєм". Мабуть, Яворівський бавиться вдома, як нема чого робити сидить і жменькає. А кагебісти не промах. Запросили в Америку кажуть будеш як Боб Ділан чи Морісон, а я ні сном, ні духом, хто навіщо пощо. Хто я буду в тій Америці? Чи є там де жити? Я ж мови не знаю. Розгублений. Потний весь. Кажуть, будеш нашим придворним морісоном, а то шестидесятники гниди. Я і сам знаю, що гниди. Ходять співають сидять. Скаржаться на все. Поле річка синій гай. Мої ж однолітки. Я ж чогось не скаржуся. Ой, дзвонять у двері знову. Хто ж це? Піду, потім допишу

18.04 (продовження, іншою ручкою, почерк тремтить)

Знов. Їй-богу, не відчепляться. Знов приходили ті самі. Нема спокою, нема. Тільки встав, штани натягнув, а тут вони. Знову, кажуть, до вас, Іване Федоровичу. Не стали чекати, поки ви по акваланг прийдете на Володимирську. А рудий почав вимахуватися слівцями: то "бібоп" скаже, то "літл річард". А потім став читати вірші й сам перекладав. Дурниці й беліберда. Люди дивні, коли ти чужий, люди дивні, коли ти сам, а жінки видаються злими, коли на тебе всім начхати, а вулиці криві й горбкуваті, якщо тобі сумно. Я кращі вірші пишу, сказав я йому. Кращі, відповів рудий, а трави мабуть і не курили. І замовк. Тільки я хотів спитати про траву докладніше, а він завів тираду (я дуже старався запам"ятати, запишу з пам"яті)

Послухай-но, що це - трава? - повні жмені простягши, дитина спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав'я надій.
Може, це хусточка бога
Бачите, Іване Федоровичу, всі пишуть красиво й акуратно, легко й плинно, ніби ковзання сльози свіжовиголеною щокою. Є, каже, письменники, яким треба дати поштовх. А є такі, яким копняка. Вам поки що даємо поштовх. Сподіваємося, у вас усередині нарешті прокинеться Нуйорк, Лос-Анджелес чи принаймні Детройт, і ви ще потішите есересер справжніми віршами, на відміну від цих бормоглотів (рудий дістав з кишені фотографію Павличка) або цих губошльопів (дістав Юрія Бедзика). Лишати гроші ми вам поки не будемо. Книжку лишимо. Двері сприйняття. Хороша книжка. Мескаліну в нас, правда, нема. Але це справа наживна. Сержант Десна повернеться з Картахени й привезе. В один із днів повернеться Десна з південних регіонів Картахени, і згорточок старого полотна із мескаліном привезе до мене, - проспівав рудий.

І вийшли. Почав читати ту їхню книжку -захопився, забув повечеряти навіть. Робитиму виписки.

14

СТОРІНКА ЗІ СПРАВИ ІВАНА ФЕДОРОВИЧА ДРАЧА, ЧОМУСЬ ЗНАЙДЕНА ПІД СТОЛОМ У ОЛЕСЯ БЕРДНИКА, ПОКИ ТОЙ СПАВ ПІСЛЯ СИТНОГО ОБІДУ В СПІЛЦІ ПИСЬМЕННИКІВ

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

Дело № 1969 Драч Иван Федорович (начато 19 мая 1980)
р. 17 окт. 1936, Телиженцы, Тетиевский р-н, Киевская обл., писатель, поэт, сценарист, член КПСС с 1959.

Материалы дела

-1-
РЕШЕНИЕ
Коллегии Комитета Государственной безопасности при Совете Министров СССР
от 25 мая 1981 года

О мерах улучшения осведомлённости работников КГБ УССР с культурой империалистических стран и внедрения советских писателей в идеологически чуждую культуру во время их кратковременного пребывания за границей.

Расширение международных связей Советского Союза, постоянное увеличение количества советских граждан, выезжающих по различным причинам за границу, имеет большое политическое значение, так как открывает дополнительные возможности для синтеза социалистических идей с элементами культуры капиталистических стран.
Органами Комитета госбезопасности принимаются меры по выявлению наиболее соблазнительных элементов чужеродных культур и внедрению этих элементов в советскую культуру, чтобы пресечь будущие соблазны и иллюзии касательно превосходства буржуазной культуры над культурой СССР.
В последнее время возникла острая потребность в агенте КГБ СССР, который во время пребывания за границей сможет качественно и быстро влиться в ряды деятелей буржуазной культуры и как можно скорее понять основные течения и направления, популярные среди молодёжи капиталистических стран, течения, которые в скором времени, возможно, будут популярными и среди идеологически чуждых элементов советской молодёжи.
Этот агент с помощью выделенных КГБ СССР материальных средств и сети сотрудников должен будет стать советским ретранслятором буржуазных культурных явлений (Джим Моррисон, поэзия т. н. "битников", ВИА "Битлз", ВИА "Роллинг Стоунз", культура употребления т. н. "лёгких наркотиков", т. наз. "Вудсток"); в его обязанности войдёт ознакомление КГБ СССР со всеми этими элементами, чтобы сотрудники органов в дальнейшем смогли развить аналогичные явления в СССР, которые будут соответствовать уровню и популярности явлений буржуазных.
Выезды оперативных работников помогли обнаружить нужного человека. Им должен стать украинский поэт И.Ф. Драч.

Коллегия решила:

1. Выделить для негласного наблюдения за И. Ф. Драчом двух агентов КГБ ("Прэстли" и "Орбисона")
2. В кратчайшие сроки организовать и провести серию культурно-акклиматизационных лекций для И. Ф. Драча перед выездом за границу.
3. Организовать выезд Драча в США на срок от 5 до 20 месяцев.
4. Касательно жизни Драча за границей - не привлекать к уголовной ответственности ни за какие антисоветские действия, т. к. эти действия рассекретят операцию.

Председатель
АНДРОПОВ

15

ЛИСТ ІВАНА ФЕДОРОВИЧА ДРАЧА, НАПИСАНИЙ САМОМУ СОБІ ПІСЛЯ ВІЗИТУ КАГЕБІСТІВ І ВИПАДКОВО НЕ НАДІСЛАНИЙ

16. 05
Іване Федоровичу!
Пишу тобі я, Іван Федорович. Ти, мабуть, дивуєшся зараз і думаєш, у кого з нас клепки забракло, - чи у мене, чи у тебе (хоча ти - це ж теж я, тільки ти будеш уже інший, коли перечитуватимеш цього листа потім). Загалом, Іване Федоровичу, кучерявчику мій (так тебе мама кликала колись, пам"ятаєш?), пишу я тобі листа, бо ти скоро їдеш в Америку й точно безповоротно змінишся. Коли змінишся, захочеться тобі згадати, яким ти був колись, але згадувати ж буде голова вже зміненого тебе, і тому всі згадки й спогади так чи інакше, дорогий мій, будуть попсовані новим тобою. Самою твоєю наявністю будуть попсовані. Інакшістю будуть. А тут - лист від колишнього тебе. Тодішньому тобі, любий. З дівчатами, рибоїде, у тебе не складалося, тому ти, повернувшись з Америки, будеш сам собі колишній. Зустрітися на лавці з квітами й гітарою не вийде (ну, подумай, які квіти, які гітари, в тебе руки під щось інше заточені, а не під гітари. Під стегенця курячі заточені, дорогесенький, та під риб"ячі вогкі тіла. Тому - без гітар. Риби собі купиш, як приїдеш, раптом шо. А, може, ти там (в Америці) від риби й відвикнеш. Жертимеш інше щось. Розкабанієш. Хтозна, милий мій.
Ти, Іванку, приїдеш інакшим, тому тобі треба написати зараз, про що муситимеш згадати, коли захочеш побачитися з собою колишнім. На які мозолі наступати не варто. На які граблі. І взагалі - може, тебе з тобою єднатиме лише нетривка надтонка оболонка шкіри й контурів твого масного лиця. І обриси вушної раковини. Вони не змінюються навіть після Америки, хіба тільки тобі хтось відкусить вухо. Тож не встрявай у бійки, де можуть відкусити вуха чи відірвати пальці: не матимеш узагалі ніякої певності, що ти це ти. І кагебе не матиме. Бережи їх.
Незабутній мій Іванку, як приїдеш, згадай, що любив ти добре поїсти й поспати, вірив у силу кагебе і в міць армії, знав, що вороги скрізь, і вони не дрімають, але воювати з ними ти не поспішав: ти радше купиш у ворогів щось із"їсти, аніж піднімеш на них меча. Може бути труєне, але хіба це тебе коли спиняло?
Ти писав щоденник і намагався м"якенько влаштуватися. Загалом виходило і те, й інше. Чого ти чекаєш від Америки, Іванку? Ти навіть не знаєш, ким тебе хочуть зробити, бо не було в кого спитатися про "Вудсток" чи "Морісона". А ті, хто могли сказати, до тебе, опецькуватого й м"якенького, не підходили. Може, ти писатимеш про дивні й моторошні речі, бо так хотітиме кагебе - і нічого не скажеш їм усупереч, бо, знаєш, любчику, - той, хто дає тобі м"ясо і рибу, може заректися давати. А ти цього боїшся. Тому підеш, куди скажуть.
Пам"ятай, Драчику: ти любив м"яке й смачне. Збережи хоча б якісь остюки від самого себе, змінившись безповоротно й ставши невідомим Морісоном.

не прощаюся

16

ЗАПИСКА, ЗНАЙДЕНА В КИШЕНІ ШТАНІВ АГЕНТА КГБ "ПРЕСТЛІ" ЙОГО ТАЄМНОЮ КОХАНКОЮ ЄВДОКІЄЮ МАРКІВНОЮ ВАПЛІТЕ

Серёня, нужно срочно раздобыть пару плит Элвиса и Моррисона. Пробей там по своим каналам. Уитмена я ему, так и быть, своего дам почитать. Подумай, пожалуйста, что бы ещё дать этому Драчу такого. Нормального. Он ведь в западной культуре - как свинья в апельсинах. Ни в зуб ногой. А посылать надо. Главный решил - значит, надо. Интересно, что из этого всего получится. Почему он? А пёс его знает. Выглядит подобающе, значит. Сильськый дядько - такой типаж. С ним делиться охотнее будут, видимо. Только он по дороге назад всё забудет и растеряет. Ну да ладно. Может, ещё что-то. О наркотиках, попроще. Чтоб дошло. Пороки надо встречать с открытым забралом, а не с пустой головой. Хаксли мы ему оставили. Увы, Керуака не добуду на сплошном свитке, это даже нам не под силу.
Постарайся, Серёня. Обидно ведь туда полного валенка посылать.

Прэстли

17

РОЗШИФРОВКА НЕНАРОКОМ ЗАПИСАНОЇ РОЗМОВИ АГЕНТА КГБ "ОРБІСОНА" ЗІ СВОЄЮ КОЛИШНЬОЮ ДРУЖИНОЮ НІНОЮ ІЛЛІВНОЮ ТЕК"ЄРО. 23.06. (ВИЯВЛЕНО 1992 РОКУ)

- Серёж...
- Ну?
- Ну что ну, Серёж? Вот почему у нас всё так? Почему?
- Как, "так", Нинок? Говори яснее. Я тебя недопонимаю.
- Ты чёрств, как прошлогодний хлеб, Серёж. Я устала с тобой жить.
- Нинок. Объясни толком, что случилось. Успокойся. Выпей, наконец. Ах, да, ты же не пьешь. Забыл. Ну, подыши глубоко.
- Серёжа, почему ты всё этому Драчу несешь? Почему не мне? Почему я живу как вошь, а ему всё можно? Он сельский хам! Его стихи ужасны! Ты читал его стихи? Это невыносимая чушь!
- Не читал.
- Так я тебе прочту. І люди йшли до тих, що вже лежали, що сто віків до нас косили й жали, і крашанки гарячі та пекучі стріляли в небо, наче грім із тучі. Из тучи. Понимаешь, Сереж, он ради рифмы слова из другого языка вставляет. Я тоже так могу. Почему мне джинсы не выписывают из спецфондов? Почему книжек нормальных из спецхрана не дают? Почему, а? Мне тоже хочется красивой жизни! Я тоже напишу книжку! И на гитаре я играть уже умею, а этот рохля - нет.
- Нин. Давай ты успокоишься и мы договорим. Давай?
- Серёж, тут договаривать нечего. Его посылают, меня не посылают. Ему билет и доллары за то, что когда-нибудь возродит нашу подпольную культуру. Подумать только. Посылают бармалея и хотят возродить. Всё через жопу, Серёж.
- Нинок-Нинок. Они со всем так. Ох, чую жопой, не к добру это всё - вот эти наши разговоры.
- А мне всё равно. Я жить хочу, Серёж. Ты когда к ним работать шёл, думал, что жить будем в масле. А оказалось, что в масле будет Драч, а мы с тобой в говне.
- Нинок. Вот, меня Прэстли просил музыки достать, я ему ещё не отдал. Давай послушаем.

(починає грати пісня the doors -don't you love her madly. шурхотіння, скрипіння.)

кінець запису.

літературні діалоги

випадково підслухана розмова шевченка і гребінки, 1840 рік.

- Тарас, вам двадцать шесть. Мне двадцать восемь. Послушайте, не порите горячку.
- Евгений, вам двадцать восемь, а я хочу быть народным поэтом. Украинским. Вы, по всей видимости, не хотите. Я много стихов написал. Вы сказали, поможете книгу издать. Я пришел посоветоваться. У меня стихи есть.
- Вижу. У всех есть. У меня тоже что-то есть, может. Ну да ладно. Хотите народным - будете народным. Хотя с таким народом... О нём только басни писать.
- Вот и пишите басни. О собаках. О кошках. Да хоть о Вавилонских башнях пишите, мне-то что. А у меня вот, двадцать стихов. Отобрал вчера.
- Вы с ума сошли, Тарас? Двадцать восемь. Для ровного счёта надо было пятьдесят принести, чего уж там. Давать - так давать. И золотое тиснение. И тысяча экземпляров.
- Много?
- Пять. Пять стихов. И ни стихом больше. Каждая ваша строчка о слезах - это деньги из чьего-то кармана. У вас он пуст. Каждый ваш плачущий кобзарь, шагающий от стихотворения к стихотворению - это новые строчки и новые цены. Каждая из повторяющихся несчастных женщин - это тоже место на странице.
- Пять? Вы в своём уме, Евгений? Давайте хотя бы семь... или ещё лучше восемь. Да, восемь. Вот (гортає, вибирає вірші), вот, вот, вот, так, этот точно, этот, ну, пускай, этот жалостливый, и вот этот. О думах. Верный выигрыш. Его будут петь, вот увидите, Евгений.
- Не сомневаюсь. Сейчас вообще чепухи много поют. Дайте-ка, погляжу, что вы там выбрали.
- А вам не всё равно?
- Нет, дорогой мой. Мне не всё равно. Было бы всё равно, не стоял бы сейчас с вами. Давайте, давайте. (дивиться папери). Так. Пэрэбэндя. Помню, помню. Поэт-певец, весь в интересах народа. Одному одно, другому другое, кесарю, как говорится, кесарево... Очень хорошо. Народ оценит. Будьте как мы, и мы вам заплатим. Дальше... Тополя. Так. О превращении девушки в дерево. Метепсихозис.
- Что, простите?
- Это из греков. Долго объяснять.
- Ну, давайте же дальше, смотрите!
- Пожалуй. Основьяненку. Кратенько о былых подвигах. Ну, и хватит пока. Будете народным поэтом, денег дадут, разовьете мысль. Следующее. Думка. Опять слёзы. Мастер вы, Тарас, из людей слёзы вышибать. Народный вышибатель слёз. Как вам?
- Не ёрничайте.
- Ладно. Катерина. Ага. Длинно, но всё о том же. И как вы не устаёте?
- Могу научить.
- Что? А, нет, не надо. Пидкова. Тарасова ночь. История на марше. Когда-нибудь все всё вспомнят и заживут красиво. Ну, и думы. Это вы о думах говорили, что петь будут?
- Да.
- Не знаю, не знаю. Хотя... Что ещё народу остаётся. Ладно, Тарас, бывайте. Мне пора.

May. 13th, 2013

1

Одного разу Іван Федорович Драч, прибувши в Америку, вирішив спробувати автостоп. Ну, думає, де наша не пропадала. І там пропадала вже, і там. Мо тут не пропаде. Вийшов за Нью-Йорк пішки від останньої зупинки метро, мозоля натер зразу, і стоїть. Думає: от природа, от я, а Радянський Союз ненависний - ген-ген. Як же ж його оце машини зупиняти - думає. Партквитком же не будеш махати. І американським зошитом. Рукою треба. Стоїть, стопить. Аж тут раптом гульк - і перша машина зупиняється. А в ній - хто б ви думали? - купа американських поетів. Молодих. І всі сміються, читають щось, їдуть кудись. Аж ніяково Іванові Федоровичу стало. Це ж і в нас таке буває - подумав, виправдовуючись перед собою. А тоді така думка йому в серце - коль! - ні! не буває! у нас кайдани і совєтчина! а тут воля!
а йому вже якийсь із поетів щось каже. Незрозуміло тільки, що. Вер а ю фром, олд мейт? Ну Іван Федорович на мигах показав, що з есесесеру. Це легко показати на мигах. Робиш страшне обличчя і руками так ніби бомба атомна. Або балалайка. Або Сталін. Спершу з Хіросімою сплутали, але глянули, що на японця не схожий. А на балалайці вже точно сумніви розвіялись.
і тут вони йому почали -
йор кантрі із фар евей енд ітс івіл! емпаєр оф івіл! бат ві лав ю, олд мейт, донт варі
лет йор вей бі брайт енд старрі
ґраунд контрол ту мейджор том
том, каже Іван Федорович. Перший том уже є! І далі будуть! Отако! - і руками розводить.
а один там так душевно прихилився до Івана Федоровича й почав на мигах пояснювати, чому тут добре жити. А Іван Федорович дістав квиток спілки письменників. А той зразу - Кейджібі?
Ноу! - крикнув Іван Федорович. Коммюніті! Райтерс коммюніті! (це вже знав, бо в коротенькому розмовнику було).
Так і порозумілись.

2

Одного разу (лише одного разу! був би другий - огого що було б!) Іванові Федоровичу Драчу Патті Сміт дала спробувати ЛСД. Він щойно приїхав в Америку, поснідав курячим стегном, яке провіз у целофані, утер масні губи серветкою й пішов гуляти. Ну як гуляти. Просто пройтися. Розтрясти курятину. Може щось купити. Придивився собі там уже піджак бежевий картатий. Аж тут сквот. А там Патті Сміт. Вона його поманила пальцем - він і пішов. Заходить - а там усі балдіють. І в джинсах. Поголовно. Тобто - поніжно. Патті йому заспівала (ну, ви знаєте, я не знаю, як Драч, а перед голосом Патті будь-хто не встояв би). І дала марку. На, каже, хір, тейк іт, іт вілл оупен йор соул ту зе вайб оф зе ворлд. І посміхається. Драч думав ту марку собі в кишеню і в Києві віддам філателістам. Так ні ж! Патті йому показала, як і що, спокусила кучерявчика - і піддався Драч! Не встояло серце!
Так він після тої марки написав шість балад. Там же, у сквоті. Йому солодкоголосі дівчата цицьками світили, а він писав. Хей мен, казали вони йому, форґет йор совьєт юніон, форґет політікс, форґет зе лайф ез іт юзд ту бі. Хір із зе ворлд, зе флауерс енд блоссом.
А він усе писав. Написав "Ящірка Брєжнєв". Написав "Сильвет цапа-відбувайла". Написав "А за вікном твоїм - Майданек Незалежности". А тоді все спалив. Зразу ж як витверезів. Кажуть, правда, що Патті Сміт зберегла одного вірша, але сам Драч попросив його викинути.

3

одного разу іван федорович драч ішов америкою й ніс під пахвою як завжди американського зошита. і тут йому так пити захотілося шо просто біда. у горлі пересохло, губи пошерхлі, язик до піднебіння прилип - трагедія, а не життя, словом. а грошей як не було так і нема. всі проциндрив на ігрових автоматах. у союзі таких годі знайти - мигають, блимають, - чисто тобі рай.
от іде він, іде, бреде вже, можна сказать. а назустріч йому Мадонна. Губи накрашені, обличчя перелякане - у туфлі каблук відлетів. Каже хей янґ мен, вуд ю кеар ту хелп мі? Ну іван федорович решти слів не знав, а хелп мі розчув. Бачить - каблук поламався. Ну він чемоданчика дістав (був у нього такий чемоданчик, грудочка землі, шило, молоток, цвяшки, все як треба), хутенько туфель поладнав, а сам показує: пити хочу! Мадонна теж не ликом шита - утямила все, дістала пляшку спрайту, напоїла Драча. "Ай вілл етерналлі бі ґрейтфул ту ю, дарлінґ!" - сказала і пішла, похитуючи задком. А драч потім думає - чи не написати мені про неї вірш (уже ж розказали, шо Мадонна). І написав цілу поему - "Чорнобильська Мадонна". Позбиткувавсь: якби пива дала, то лише про неї б писав. а так ще про село і про радіацію устругнув.

4

Одного дня Іван Федорович Драч почав вигадувати назву для своєї поеми, яка - він точно знав - стане відомою і платиновою. І так сидів, сердега, і так, мучився, думав, кректав, уже й покурити виходив триста разів, і воду холодну за комір лив - а все ніяк, не вигадується. Аж тут вийшов надвір, а там двох несповна розуму везуть. Один іншому так нишком шепоче:
- А знаєш, у Місяці краще жити!
А другий такий питає:
- Краще, ніж де?
А перший йому (вже зовсім пошепки, але Іван Федорович мав добрий слух, то прислухався і почув):
- Ніж у Сонці!

І зразу Іван Федорович подумав: оце буде бомбова назва для поеми. І ніхто не збагне.

5

одного дня іван федорович драч поїхав в америку. іде вулицею, щулиться від капіталістичного сонця, американський зошит під пахвою несе. бачить, назустріч мік джаґер біжить. підтюпцем. і хекає. а іван федорович такий (знав же англійську!) -
- хей, мік! айм фонд оф йо мюзік!
а мік джаґер зупинився, підійшов, обійняв того за опасисті плечі, нахилився (чує іван федорович: пахне з рота якимось дорогим алкоголем) - і каже:
- хей, анноун мен. ду ю лайк коукеін? ай ду! летс сніфф!
але іван федорович драч не знав слова сніфф і ще кількох слів. тому він так і не скуштував кокаїну з міком джаґером.

6

Одного разу, приїхавши з Америки, Іван Федорович Драч зайшов у спілку письменників України й з порога зразу в коридорі сказав усім здуру: "Лишенько, люди, як там добре, аби ви знали! Поїду-но в рідні Теліженці, розкажу там, вийду мо на ставок, якраз усі на ставку, погода яка стоїть. І розкажу".

Ну Іван Федорович! Ну наївний! Дмитро Павличко зразу підбіг і носаком - гуп! Оце ти так, кричить. А я син простого лісоруба! Зі Стопчатова! А ти тут, гицлю, приїхав, значить! Весь блищиш! Губа порепана від поцілунків медоточивих чорношкірих негритосок і солодкоголосих білотілих повногрудих дів! А ми тут штаньми атлас протираємо! Сидимо пишемо! А ти що написав, гнидо? Тебе тільки пусти! Оно бачу вже в руках картузика мнеш закордонного! І американський зошит під пахвою!

Тут уже й Горлач підбіг. Куди, кричить, суко, катався? Де твої, Драчику, мозолі? Є, та не на тих місцях! Певно ж, усіх там бачив і всім розказав, що імперія зла, такі-сякі! Шо то в тебе визира з торби? Курка? Ану давай її сюди! Давай-давай! Ти там уже, Драчику, нажерся! А як не нажерся, то дурень, значить, і остолоп. Я б нажерся! Я б так нажерся, що й десятому заказав! Бо тут сидиш-сидиш, а толку?

Кричать всі як на пуп. Волають, гаратають, верещать, горлають. Аби злякати. А Іван Федорович їм так каже:

- Я, хлопці, привіз мало, але доброго. Прошу до столу.

Так ті злі, в нього торбу забрали, а Яворівський ще й щигля по лобі відпустив. Не зівай, мовляв, як дурило, то одірвуть і халяви. Заливалися до півночі, а Іван Федорович так і не поїхав у Теліженці. На автобус не встиг.

7

А ще було. Йшли Хрещатиком Іван Федорович Драч із друзями-поетами. Ну там, Бедзик, Збанацький, Андріяшик. Ідуть, їдять. Іван Федорович узагалі часто їв. Любив поїсти, знав, що ніщо людське йому не чуже, і пишався з того. Ішли собі, ішли, зайшли в якийсь дворик покурити. А там циганва. Десь із п"ятеро циганок і високий такий, ставний циган. З коралями циганки, а циган із золотими перснями - та такий уже красивий, такий ошатний, що куди там Андріяшику з його новим костюмом-трійкою! Куди там Іванові Федоровичу з нещодавно привезеним з Америки вбранням!
Ну, стоять, значиться, курять. А циган їм так: а позолотіть ручку, молодці, я вам усе скажу, все-все!
Іван Федорович зразу тихенько себе по кишені лап - а там сотняга лежить і ще якийсь дріб"язок. Сотнягу нишком заховав, а дріб"язок циганові в його засмаглу сильну руку. На, мовляв, кажи вже, що хотів!
Циган степенний, поважний, узяв той дріб"язок, скривився трохи наче, поклав собі в капшука й каже, мовляв, я про сотнягу твою знаю, але хай уже лишиться, все одно всіх грошей не заробиш, а щоб украсти, то вже старий я, негоже якось. - Та розказуйте вже! - нервує Іван Федорович. Що таке - наче ж недавно курячу ніжку вмаламурив, а тут знову на тобі - в шлунку смокче. Від хвилювання.
- Що тобі розказувати, кучерявчику? - хитро каже циган. - Я все знаю. І про донос, і про Америку твою, і про кокаїн. І навіть про солодкоголосих негритосок, вихорливий ти мій, знаю. А ці от не знають, та їм і ні до чого. У них своя біда буде. А ти, красунчику, доносів не писав би. Попсуєш собі все всередині тими доносами. І буде так - зовні кучерявчик, а всередині груша гнила. Пиши краще про крила, про Бога, про поетів ваших пиши. Як умієш.
- А мені скажеш? - це вже Збанацький вернувся з-за рогу. Вбиральні шукав. Не знайшов, то похапцем під паркан сходив і травою черевика витер.
- А тобі що? - примружився циган. - Я тобі ось колискову заспіваю. Слухай.

Вилітає сни та й штири
Світить місяць вдалині
Спить Збанацький у квартирі
а Тичина у труні.

Це, каже, ще напишуть. Напише й скоро вмре. А ви ще поживете, кохасики. А що грошей мені мало дали, то нехай. Кучерявчик собі стегенце хай купить.

Ну, всі почервоніли й пішли. Впилися тоді в дупель, на завтра нічого не пам"ятали.

8

А було колись іще таке. Поїхав Іван Федорович Драч на село. Сів просто собі на автобус і поїхав. У Теліженці рідні. Дай, думає, відірвусь від суєти. Як ото мозільна шкіра відривається і за вітром несеться, так і я, товстенький, понесусь за вітром. Напишу щось нове, а то з цими довбениками столичними самі лиш пропащі вечори. То поб"ють, то щиглів надають. А я все собі в американський зошит записую, все-все, а тоді як буде нагода, поманю масним пальчиком і скажу строго: ти мені щиглі давав? Давав! Тепер відповідай перед законом і благодаттю, чучверадло таке.
Ото так думав неспішно і їхав, а автобус собі сунувся й сунувся - до Теліженців ж неблизький світ. Іван Федорович заснути встиг, три курячі ніжки стоптав, руки витер об хустинку - а тут і зупинка вже. Вийшов, роззирається. Люди його й не помічають - кому на поле йти, кому горілка стигне, кому жати, кому просто возом їхати - ну нікому нема діла до Івана Федоровича. Аж образився він. Ви, думає, ниці душі. Я в Америці був, Бродвей бачив, негрів бачив. А ви тут де негра побачите, кротики? Пішов на поле, - думає, може, якийсь виступ там дам. Покажу всім, на що здатен! Ох і покажу! А то забули вже Івана Федоровича.
Прийшов на вигін, сорочку чисту зняв, поклав у торбочку, шкарпетки теж ізняв, у черевики засунув, і стало йому так добре-добре, як іще ніколи не було. Ну хіба, може, як Патті Сміт співала у сквоті, ото тільки тоді так само добре. Але ж де Патті Сміт, а де вигін. Зітхнув трохи, як згадав. Сидить, комарів душить. Одних душить, інших відпускає. І пальцями на ногах ворушить. От де воля, думає Іван Федорович. Схочу - задушу, схочу - відпущу. Отак і інтелігенцію нашу душили - але ж не вмерла вся! Я ж лишився! Такий самий товстенький і кучерявий, як був! А ті, що повмирали, - вже не товстенькі й не кучеряві.
Тут бачить, люди зібралися коло нього. Кричать щось. Прислухався - аж репетують "Вставай, ледащо, нам косити треба, а ти розлігся!"
Встану зараз, - любенько каже Іван Федорович. От ви, каже, пасетеся тут, а рими до слова "кастети" не знаєте. І не взнали б, якби не я. А я вже давненько придумав, у одній баладі. Кастети - ракети. Правда ж, добре?
Добре, кажуть йому селяни розгнівані, тільки ти все одно вставай, бо вила в сраку встромимо й не подивимось, хто ти і що ти. У нас ондо Митька Кривий теж уміє все розказувати, але ледацюга такий, що хоч сци йому межи очі, а він божа роса. Він тобі й кастети, і ракети, іди ото з ним і пуцькайся, як товстий і потієш.
Тут і Митька той підійшов. Я, каже, теж поет. А і бе сиділи на трубє, а упало. бе пропало, шо осталось?
А Іван Федорович каже "І" осталось. Я цю загадку знаю.
Дурний тебе піп хрестив, каже Митька. А і бе сиділи на трубє, а упало, бе пропало, шо осталось - кагебе. Тепер понімаєш, чого я скот не пасу і не жну в полі?
Розумію, каже Іван Федорович. А я комарів душу.

9

Взагалі Іван Федорович Драч любив зранку встати й почухати собі пузце. А потім причесатися (молодий був, ранній, шевелюра, гребінець перший купив у селі й причесувався щодня чи не по сорок разів - десь вичитав, що як причесуватися часто, то думки жвавішають і вже не так сутужно жити на цім білім світі), пометляти руками пухленькими кремезними, похилитати тілом заспаним, - і підсмажити собі на салі яєчні з ковбасою. А як не було ковбаси, то й так піде. Але вже, як кажуть, не те. Ранок без ковбаси - наче крапля в труси, як казав його дідо. А дідо був голова - не те що зараз ростуть молоді й ранні. Ранні то добре, але Іван Федорович завжди казав собі тихцем: рання пташка воду п"є, пізня сльози ллє, а я, Іван Драч, люблю пиво й ковбасу. З тим і жив.
А це чогось його підірвало зненацька - ще за вікном сіріло. Встав, думає - чого це я? куди це я? Ще б спати і спати. А тоді згадав хутко: дисиденти! Це ж він учора звечора думав - піду до них, розпитаю, - цікаво ж! Випрасувану сорочку вдягнув, новий піджак приготований, причесався й пішов.
Їх узагалі не так і просто знайти, але Іван Федорович розпитав усіх, вулицею походив-походив, бачить - вони! Мовчать, зиркають спідлоба, в очах вогонь, в руках цигарки - і всі в якусь одну хату. Ну то і я за ними - подумав Іван Федорович. Заходить. Усі вже сидять, чогось чекають. Він їх і питає, мовляв, чого чекаєте, дисиденти? А вони - а ти звідки узявся? І хто тебе сюди кликав? Грубо так, зовсім нелагідно зустріли. Але розгомонілися, Іван Федорович віршика прочитав, другого, показав, як уміє розчісуватися гарно - і прийняли! Умів же в довіру до людей входити! Це ще в нього від прадіда перейшло.
А чим ви тут займаєтесь - питає. А ми, кажуть, сьогодні духів викликати будемо. Точніше, духа.
- А чийого ж? - тут уже Іван Федорович зацікавився. Вони як в селі малими були, теж викликали. Але то так, забавки дитячі. А тут уже серйозно - люди старші, з сивиною навіть є. Вже ж не жартують.
А, кажуть, хто прийде. Позавчора Грушевського викликали - не прийшов. На тижні хотіли дух Гаврила Принципа, того, який Першу світову розпочав - ніби й прийшов, але як загомонів, ніхто нічого не зрозумів. Щось усе за вила й патрони казав нам, а ми в нього про ідею питалися. Молодий ще, видно, самі патрони в голові. Сьогодні, - каже йому жіночка (Іван Федорович ніби прислухався - Ліною кличуть) - будемо Мікеланджело викликати. А то мистецтва нічорта нема. Хай розкаже, як вони там при Медічі жирували, як їм усе вдавалося.
Ну Мікеланджело то й Мікеланджело. Поставили стола, блюдце, свічечку, запалили, запнули вікна ряднами, сидять. Хвилину, другу, третю - і нічого. А тоді щось мурмотати почало. Уно, каже, дуо, кватроченто. Сі сіньйор, нон капіско. Ла белла раґацца, о міо, лашате сперанца. Бздури якісь, словом. І голос ніби знайомий.
А всі як почули перші мурмотання, зразу збіглися. Один кричить: "Признавайся, паскудо, як ви там могли таке творити?". Другий підбіг, шипить: "Я т-тобі дам Італія! Я т-тобі дам ренесанс! Кажи - де гроші брав?" Жіночка якась ізразу - Мікеланджело Батьковичу, а скажіть, де зараз можна італійську шубу купить? НУ де? Верещала так, ніби без шуби вмре. А степенний один підійшов і промовив гучно: "За що, Італіє, я так тебе люблю?"
Шарварок, галас, безлад. Як на базарі, чесне слово. Іван Федорович своєї черги діждав, нахилився і каже - Душе! А правда, що в Італії ковбаса завжди є, і то краща, як у нас?"
Так його Ліна ота зразу відіпхнула. Не заважайте, каже, мужчино. Тут за культуру хотіли спитати і як далі буть у ситуації скніння.
Ну Іван Федорович і втік. Нудно.

10

А ще Іван Федорович Драч жінок любив. Ну, не так, щоб дуже часто. Але любив. Часто йому не вдавалося: то робота, то писати треба, то ходити видивлятися, мо де що нове викинули. Чи в їдальню Спілки нарешті ікру завезли. Як завезуть, Іван Федорович радий-радісінький. Піде, корочкою підмахне, мовляв - давай, та побільше, бо сьогодні четвер, рибний день, а я рибу люблю, бо вона німа, а випатрану - ще більше, бо то вже не риба, а символ епохи. Найбільше, правда, люблю ковбасу, але ковбаса без риби як мармиза без либи. Ну йому й насиплють у баночку - грамів триста, а часом і всі шістсот, як кучериками посвітить. Набере ото червоної, чорної, ще минтая, може, візьме. Минтай завжди згодиться.
Там і познайомився з дівчиною. Прийшов раз, узяв кіло ікри, прийшов другий, узяв уже півкіла й на дівчину позирнув, а втретє прийшов - уже з квіткою й причесаний - і взагалі ікри не взяв. Просто під закриття підгадав, дочекався надворі, вийшов з-за рогу й каже:
- Я Іван Драч. Я молодий, як вино, жвавий, як молоде лоша, і вірші пишу. І стогне у мене душа, і у вухах незнаний шум.
А дівчина щойно з роботи, руки сяк-так витерла, вмилася, біжить уже на автобус, а тут він. Іван Федорович. І вірші. Ну, каже, коли так, то поїхали зразу до мене в село, поговоримо дорогою, бо я вас не знаю, каже. Знаю, що ікру топчете як не в себе, чи у вас удома стіни нею завішані, чи хрін його зна, бо берете більш за всіх. Може, у вас уже луска під піджаком від тої риби, хай її нечисті возьмуть.
А Іван Федорович радий старатися поговорити. Розказав про звитяжну молодість, про те, як інструктором райкому починав, як гасав свіжою муравою весняними вечорами, шукаючи паростки національної ідеї (або ж інтернаціональної, зразу виправився він). Про все за дорогу не розкажеш, то він за головне лише. Для затравки. Хай, думає, серце гаряче відчує, а труби холодні на потім лишаться.
В селі зразу до хати пішли. Це, каже дівчина, моя бабуся Меланія Данилівна (а бабуся якраз цибулю чистила на засмажку). А це - показує на Івана Федоровича - ув"язався за мною якийсь мишигуватий. Два місяці рибу бере кілограмами, ніби видру дома годує, сьогодні нічого не взяв, гвоздику притарабанив і хвостиком ув"язався в автобус. Розказував, що молоде лоша й інструктор райкому.
Ну, бабуся дочистила цибулину, глянула на Івана Федоровича пильно, й каже, мовляв, хто такий, розказуй. А Іван Федорович чисто тобі зомлів. Сидить, цибульний запах вдихає, і в голові в нього уже рядки народжуються. Як підскочить, як забурмоче:

- Бабусенько, бабулино, бабусенціє
Бабутато бабумамо бабусонечко!
Дівулиня, дівчина, дівогоренько!

Так би й бурмотав півдня. Але Меланія Данилівна хутко скочила з ослона, взяла макогін замашний і по голові Івана Федоровича - лясь! Не так, щоб убити, а щоб освіжити. Це, каже, хто тут дівогоренько? Хто тут бабулина? Жереш рибу, вибився в люди, видру купив - то не бісись. Сам дурний, то сиди вдома ікру жери. Отака тобі моя заповідь. А то понаприїжджає тут. Інструктор, бач. Мало тебе били, анциболе. Хочеш, борщу насиплю? А як ні, то кругом марш, автобус за двадцять минут.
Довго думав Іван Федорович. Стояв і думав. Або любов і риба, або риба деінде, або любов деінде, або ані любові, ані риби. Я, каже, до вас завтра заїду. Я думаю повільно. Але більше його там не бачили.

фінікія

я кадм, кажу їй
я приніс тобі букви
ось алеф
вона буде нашим биком
ми випасатимемо його росяними ранками
а потім колись з"їмо
ось ламед. палиця, якою я гнатиму бика на пашу
ось бет
наш дім
бачиш, вона навіть схожа на дім
зовсім трошки, але схожа.
сподіватимемось, не завалиться.
ось гімель
наш верблюд
куди ж у такій пустелі без верблюдів.
ось далет
двері, які насправді є
ось хе
вікно.повітря. твій сонний подих.
ось вав
гвіздок, на який ти вішатимеш шкури
а я обіцянки принести м"яса
ось зайн
зброя, якою я полюватиму
якою вполював тебе
ось хет
паркан. щоб інші не бачили, як ми цілуємось
ось тет
сонце тих, хто не спить.
йод, каф, айн, пе, рейш, шин.
рука, долоня, око, рот, голова, зуб.
цього вистачить, правда ж?
нун і мем
риба і вода для цієї риби
і сан. папірус, який для чогось нам теж треба.

це все добре кадме каже вона
але звуки цих букв мовчать.
а де ж голосні звуки
питає вона, де голосні
як я кликатиму тебе, як кричатиме наша дитина?
як співатиму, йдучи за тебе?
як, кадме?

але я не мав відповіді.
бо я лиш кадм.
мені дісталися приголосні.

Tags:

казка

А ось і казка обіцяна. На ніч.
Казка про птахів і буйволів. Африканська народна казка з трагічним фіналом.
Є така пташка - буйволовий шпак. Або волоклюй. Вона живе, виконуючи свою утилітарну функцію, за якою її й називають дурні нерозумні люди. Вона клює буйволів. Вона сідає на товсту шкіру цих велетнів і збирає з неї комах і личинок, які накопичуються там десятками, бабраються в поті буйволячому й засмічують буйволам пори. Пташка-волоклюй збирає цих паразитів і живиться ними. Так зараз думають науковці, так написано в інтернеті, таке можна прочитати в книжках.
Представники африканського племені асуасу кажуть, що часом пташка-волоклюй не лише збирає личинок, а й п"є буйволячу кров. У буйволів багато крові, кажуть вони, і пташці треба її зовсім трошки, буйвол і не відчує. Але пташка, яка випила кров із буйвола, сама стає трошки буйволом. Зовсім трошки. Небагато. Непомітно. Але стає. Коли перший волоклюй випиває краплину буйволячої крові, у нім зменшується пташаче і збільшується буйволяче. Коли його нащадки п"ють буйволячу кров, вони все більше схожі на буйволів - аж так, що сонячного полудня складно розрізнити, чи то пташка-волоклюй сіла на буйвола, а чи просто буйволи дивом лізуть одне на одного у своїх буйволячих потребах. Коли наступний нащадок вип"є кров буйвола, він остаточно перетворюється на буйвола - але ніколи, ніколи, кажуть у племені асуасу, -
ніколи у волоклюя не буде буйволячої душі. У нього завжди пташина душа. І кожен волоклюй, який став буйволом, прагне літати. Прагне дзьоба й крил. Часом волоклюви, які не зі своєї волі стали буйволами, а просто тому, що їхні батьки були все більше схожими на буйволів, і їх уже не відрізняли від буйволів жаркого полудня, йдуть в гори. Вони долають тисячі кілометрів саванн і приходять до гір Рувензорі. Вони довго йдуть, знемагають від утоми, але йдуть, і, дійшовши вершини, падають униз, бо вже не вміють літати й не хочуть жити. Тому так мало буйволів, які раніше були пташками. Коли африканські племена бачать їх, вони завжди кажуть "Н'роу ґаутонеа цок іботеа". "Душу ніколи не вип"єш".
Тарас Шевченко прийшов на вручення Шевченківської премії, але її йому не дали, бо Ольга Зимовря проголосувала проти. Та і євреї.
Іван Франко приїхав до Івано-Франківська, але місто всі називали Станиславовим, тому Франко образився й пішов до борделю.
Леся Українка приїхала в місто Українка, але там слово Українка всі неправильно наголошували. Тому вона тільки купила там клітчасту сумку.
Василь Еллан-Блакитний приїхав до рідного села Козел, але його вже перейменували. На Михайло-Коцюбинське. Сів і заплакав.
Степан Тудор знав про Тюдорів. Але це йому не допомогло. Він буквально сьогодні зайшов на сторінку "Степан Тудор" у Вікіпедії й побачив, що останнє речення статті про нього - це речення "Заходіть на мою сторінку вконтактах олег кеча!!!". Можете перевірити.
Євген Гребінка поїхав електричкою Київ-Гребінка. Дорогою купив склоріз, десять пачок пластирю й журнал "Кіровоградска бабушка".
Михайло Коцюбинський думав їхати у Коцюбинське, але дізнався, що там плаче Еллан-Блакитний. "Козел!" - подумав Михайло Коцюбинський і поїхав вклонятися Кононівським полям. Дорогою в електричці зустрів Євгена Гребінку. Побилися за останнє пиво.
Тарас Шевченко, вийшовши з вручення Шевченківської премії, вирішив з горя поїхати у Моринці. Або до хлипнівського дяка. Дорогою на станції Сміла побачив Сосюру, що саме вертав з Лисичанська до Києва. Поговорили любесенько, помірялися.
Василь Симоненко, з"їздивши до Умані, вирішив провідати Чернечу гору. Але хреста там не побачив, тому сів у ту ж саму електричку, що й Гребінка з Коцюбинським. З"їв біляш, присікувався до циган. Вимагав сказати "зорі сургучеві".
На станції Київ-Пасажирський електричку зустрів Іван Франко. Письменників він не пізнав, бо саме купував квіти для Ольги Рошкевич. Потім передумав і купив торт.
Усі, хто вийшов з електрички, пішли у кімнати відпочинку, де сидів Степан Тудор і правив статтю про себе у Вікіпедії.
Степана Тудора не зустріли, напилися, заснули й виїхали.

Profile

trill_i_poot
trill_i_poot

Latest Month

February 2014
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728 

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Tiffany Chow